Всеукраїнський центр сприяння підприємницькій діяльності (ВЦСПД) різко засуджує кроки Міністерства юстиції України та, зокрема, його очільника Миколи ОНІЩУКА, що скеровані на легітимізацію діяльності т.зв. колекторських компаній.

Така жорстка позиція центру продиктована інформацією, що з’явилась на сайті Мінюсту та була поширена у ЗМІ про досягненням домовленості між Міністерством юстиції, Національним банком та представниками колекторських фірм щодо утворення спільної робочої групи з розробки проектів нормативно-правових актів, які змогли б законодавчо врегулювати діяльність колекторів в Україні.

Експерти центру підкреслюють, що діяльність приватних структур із повернення боргів не може бути врегульована у вітчизняному правовому полі, оскільки головні засади такої діяльності суперечать цілій низці фундаментальних норм національного законодавства.

Так, примусове стягнення заборгованості з боржника здійснюється виключно Державною виконавчою службою України в порядку передбаченому Законом України «Про виконавче провадження» та Законом України «Про державну виконавчу службу». Крім того, ст.355 Кримінального кодексу України передбачає настання кримінальної відповідальності за «примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань».

Відповідно до ст.60 Закону України «Про банки та банківську діяльність» банківською таємницею є інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта. У випадку поширення будь-ким інформації, що містить банківську таємницю ст. 232 КК України передбачається настання кримінальної відповідальності.

Неврегульованим лишається тільки питання можливості уступки права вимоги за кредитними зобов’язаннями, чим і користуються колектори.

На думку експертів ВЦСПД, у врегулюванні ситуації не грає істотної ролі скасування Мінюстом 27 лютого постанови НБУ №428 від 09.22.2006 р., що змінювала «Правила схоронності, захисту, використання і розкриття банківської таємниці», згідно з якими банки мали право надавати «приватним особам і організаціям інформацію для забезпечення виконання ними своїх функцій або надання послуг банку» за умови, що ці послуги стосуються основної діяльності банку.

Всеукраїнський центр сприяння підприємницькій діяльності зазначає, що колекторські організації з метою легітимізації своєї діяльності вельми завбачливо посилалися не на відповідну постанову Нацбанку як на підзаконний акт, а на ст. 61-62 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Так, зокрема, ст. 61 містить норму, відповідно до якої «приватні особи та організації, які при виконанні своїх функцій або наданні послуг банку безпосередньо чи опосередковано отримали конфіденційну інформацію, зобов’язані не розголошувати цю інформацію і не використовувати її на свою користь чи на користь третіх осіб».

Колектори у даному випадку заявляють, що ніколи подібну інформацію й не розголошують і на власну користь чи на користь третіх осіб не використовують, а користуються нею виключно з метою надання послуг банку щодо виконання ним його основної діяльності.

Саму ж можливість отримання такої інформації вони мотивують ст. 62 даного Закону, що регулює порядок розкриття банківської таємниці. Так, п.1 ст. 62 передбачає можливість розкриття банками інформації щодо юридичних та фізичних осіб, що містить банківську таємницю «на письмовий запит або з письмового дозволу власника такої інформації».

У даному випадку колектори «тиснуть» на те, що фактично всі кредитні договори передбачають пункт, згідно з яким позичальник своїм підписом під договором вже дозволяє передавати інформацію, що містить банківську таємницю, третім особам – контрагентам (партнерам) банку, якщо виникне така необхідність з метою здійснення банком своєї основної діяльності, а також з метою захисту ним своїх прав та інтересів.

Подібний пункт договору завжди містить і таке формулювання: «Підписанням Договору Позичальник надає Банку безумовну та безвідкличну письмову згоду на надання такої інформації».

Керівник Всеукраїнського центру сприяння підприємницькій діяльності Олександр ДАНИЛЮК коментує це наступним чином: «Узаконення діяльності т.зв. колекторських установ матиме наслідком фактичне узаконення кримінальних методів «вибивання» боргів і призведе до повного колапсу банківської системи через повне падіння довіри громадян до банківських установ. Чим це загрожує економіці, та ще й у період кризи, - коментувати зайве. Крім того, виглядає сумнівною сама можливість унормування такої діяльності. Це вимагатиме внесення змін до низки законодавчих актів, що базуються на нормах Конституції, які гарантують права і свободи громадян. Не змінювати ж Конституцію задля потреб фінустанов та «бізнесменів», що паразитують на проблемах, створених загальною кризою».

О.ДАНИЛЮК вважає, що цивілізований шлях розв’язання проблеми полягає у наступному: «Національний банк повинен підготувати постанову (а Мінюст її негайно зареєструвати), що визнавала б нікчемним пункт про можливість передачі інформації, що становить банківську таємницю – третім особам, - у всіх кредитних договорах. Мотивація тут проста – позичальникам не роз’яснюються текстом договору наслідки такої згоди, проблеми, що може вона спричинити. Формулювання виглядає вельми пристойним і просто казенним. Тобто, люди вводяться в оману і не можуть давати собі звіту про те, яку «угоду» вони підписують. Якщо говорити прямо, виходячи з реалій сьогодення, то в такому пункті мало бути записано приблизно наступне: Підписавши цей договір ви дозволяєте банку передавати конфіденційну інформацію про вас, вашу фінансову ситуацію людям, котрі, у випадку вашої заборгованості перед банком, прийдуть до вас додому, погрожуватимуть життю та здоров’ю вашому та ваших близьких, поширюватимуть інформацію про ваші проблеми серед ваших друзів та родичів, колег по роботі, вибиватимуть двері вашої квартири, якщо ви не погодитесь їм відчинити, розміщуватимуть компрометуючу інформацію про вас в інтернеті і т.д. Підписала б людина договір з таким пунктом?! Ніколи! А це реалії. Тому даний пункт має бути скасований. І нехай діють суди й виконавча служба, як це передбачено законом. А не криміналітет, що знову намагається вдягнути овечу шкуру ».